Судова практика. Відповідач як страхувальник довів, що кошти набув за наявності правової підстави в межах укладеного Договору

Рівненський апеляційний суд переглянув апеляційну скаргу, подану страховою компанією на рішення місцевого суду, яким їй відмовлено у задоволенні позову про відшкодування відповідачем шкоди.

Апелянт вказував на те, що відповідач набув кошти без правової підстави, тому оскаржуване рішення підлягає скасуванню. А новим судовим рішенням слід задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Суд апеляційної інстанції відхилив апеляційні вимоги страхової компанії з наступних підстав.

Із матеріалів справи відомо, що відповідач уклав із позивачем Договір добровільного страхування транспортного засобу, котрий потрапив у дорожньо-транспортну аварію, під час якої зіткнулися автомобілі й обидва зазнали механічних пошкоджень.

Місцевий суд визнав винною у здійсненні ДТП водійку легковика та наклав на неї штраф за вчинення адміністративного правопорушення, визначеного ст. 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Відповідач звернувся до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування.

Страхова компанія виплатила клієнту за цим страховим випадком страхове відшкодування двома платежами: в якості зарахування чергових платежів згідно з умовами Договору, та, власне, саме відшкодування.

Після цього страхова компанія звернулася із заявою про виплату страхового відшкодування в порядку суброгації до страхувальника цивільно-правової відповідальності водійки транспортного засобу, як особи, яку суд визнав винною у заподіянні відповідачеві збитків.

Страхова компанія повідомила листом, що сплатила відповідачеві кошти в якості відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної в результаті страхового випадку, що стався в Рівному.

Цю обставину підтвердив і відповідач у справі.

Страховик відповідача звернувся до клієнта з листом про добровільне повернення страхових коштів, а після відмови — подав позов до суду першої інстанції і в задоволенні якого суд відмовив.

Рівненський апеляційний суд залишив оскаржуване рішення суду попередньої інстанції без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.

Суд встановив, що відповідач, отримавши виплату за полісом обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власника транспортного засобу — винуватця ДТП, з’ясував, що цієї суми було недостатньо для покриття матеріального збитку, якого він зазнав внаслідок автомобільної аварії, а тому між ним і його страховиком велись перемовини про визначення остаточної суми виплати страхового відшкодування за Договором, якої б разом із сумою виплати за полісом обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності, було б достатньо відповідачеві для здійснення відновлювального ремонту автомобіля у разі використання під час ремонту не оригінальних та частково б/у запасних частин.

Позивач запропонував відповідачеві певну суму страхового відшкодування за Договором на покриття матеріальних збитків, з чим той погодився. Фактично між сторонами було укладено угоду на зменшення суми страхового відшкодування. Така домовленість засвідчена відповідачем в акті узгодження страхової суми у вказаних розмірах.

Сторони уклали Страхові акти, які містяться в матеріалах справи, і відповідач отримав від позивача узгоджену сторонами зменшену суму страхового відшкодування за діючим Договором добровільного страхування транспортного засобу.

Встановлені обставини справи в сукупності з аналізом положень ст. 1212 Цивільного кодексу України, якою обґрунтовувався позов, свідчать, що ці кошти відповідач як страхувальник набув за наявності правової підстави в межах укладеного Договору, з урахуванням всіх обставин виконання цього Договору, що були відомі позивачеві на момент його виконання, а відтак вони не підлягають витребуванню відповідно до згаданої статті як безпідставне збагачення. Правовідносини сторін у цьому спорі регулюються нормами зобов’язального права, а договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень частини першої згаданої статті, у тому числі й щодо вимоги повернути страховику кошти, сплачені ним на виконання зобов’язання.

Така позиція узгоджується з висновком Верховного Суду у справі № 308/8645/15-ц, провадження № 61-6906св18 у постанові від 24.10.2018 року.