Судді ВС обговорили актуальні питання щодо вирішення трудових спорів на щорічному галузевому форумі

Про юрисдикцію трудових спорів, практику Великої Палати Верховного Суду, Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі ВС щодо таких спорів, питання трудового права в судовій практиці Касаційного кримінального суду у складі ВС, а також проблематику трудових спорів та публічної служби під час дії воєнного стану розповіли Секретар Великої Палати ВС Віталій Уркевич, судді ВС у КЦС Дмитро Гудима і Василь Крат, суддя ВС у ККС Олександра Яновська та суддя ВС у Касаційному адміністративному суді Сергій Уханенко на ІІІ Форумі з трудового права. Судову сесію в межах форуму модерувала суддя ВС у Касаційному господарському суді Олена Кібенко.

Секретар Великої Палати Верховного Суду Віталій Уркевич зосередив увагу на правових висновках ВП ВС щодо юрисдикційності спорів за участю керівника юридичної особи.

Юрисдикційність спорів і визначення компетентного суду для розгляду конкретної справи – це питання не лише правозастосування, а й гарантування прав осіб за Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Віталій Уркевич зауважив, що в багатьох постановах ВП ВС 2018 та 2019 років і визначено поняття судової юрисдикції, і наведено критерії юрисдикційності відповідних спорів, основним з яких на сьогодні залишається характер спірних матеріальних правовідносин.

Саме до повноважень Великої Палати ВС віднесено визначення юрисдикції суду щодо вирішення тих чи інших спорів, адже в її складі представлені судді Верховного Суду всіх юрисдикцій.

Віталій Уркевич звернув увагу на постанову ВП ВС від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/19, в якій зазначено, що вимога про визнання недійсним рішення про відсторонення від виконання повноважень директора товариства є такою, що виникла з корпоративних відносин, а отже її вирішення належить до юрисдикції господарського суду. В іншій постанові ВП ВС від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18 вказано, що спір між звільненим із посади керівником юридичної особи та цією юридичною особою, її власником щодо законності розірвання з ним трудового договору з підстав, передбачених КЗпП України, крім такого розірвання за п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Секретар ВП ВС підсумував, що критерії визначення юрисдикції суду мають бути максимально простими і зрозумілими, один спір суди мають вирішувати лише один раз.

Дмитро Гудима продовжив тему юрисдикції суду. Зазначив, що ВП ВС неодноразово наголошувала на необхідності забезпечення юрисдикційної єдності для вирішення одного спору.

Доповідач звернув увагу на застосування п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України про те, що з ініціативи роботодавця можна розірвати договір у випадку припинення повноважень посадових осіб. ВП ВС зробила висновок, що в разі, коли звільнена особа є членом насамперед виконавчого органу саме господарського товариства, спір щодо її звільнення розглядатиме господарський суд (постанова від 10 липня 2024 року у справі № 573/1020/22, пункти 83–85). Трохи раніше Об’єднана палата КЦС ВС зазначила, що звільнений працівник повинен бути посадовою особою господарського товариства, належати до органу управління (керівного, виконавчого, наглядового тощо) юридичної особи та бути визначеним у статуті; припинення його повноважень має передувати звільненню з посади й бути підставою для розірвання з ним трудового договору (постанова від 23 січня 2023 року у справі № 766/23789/19).

Суддя запропонував розглянути варіанти визначення юрисдикції суду для ситуацій, коли звільнений за п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України працівник оскаржує своє звільнення й одночасно просить стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу, а також коли така особа не оскаржує звільнення, але просить стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. Як окремий випадок також розглянув питання юрисдикції суду за вимогою такого працівника про стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на посаді. Тож за правилами якого судочинства слід розглядати вимоги про стягнення середнього заробітку в кожному з цих випадків?

Для ілюстрації проблеми Дмитро Гудима навів практику ВС, відповідно до якої слід зберігати юрисдикційну єдність для розгляду вимог щодо стягнення основного боргу й відсотків річних та інфляційних втрат (див. постанови ВП ВС від 7 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, від 9 лютого 2021 року у справі № 520/17342/18, від 4 травня 2022 року у справі № 761/28949/17, від 3 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21, від 9 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19).

Проводячи певну аналогію, доповідач зауважив, що, на його переконання, спір із роботодавцем звільненого за п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України працівника про стягнення середнього заробітку на підставі ст. 236 КЗпП України, а також спір такого працівника про поновлення на роботі та про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу має розглядати господарський суд.

Дещо складніше у випадку, якщо цей позивач розірвав спір на два судові процеси: позов про оскарження звільнення подав до господарського суду, а про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу – до загального суду (тоді чи має останній відмовити у відкритті провадження у справі або закрити його?). Крім того, певні сумніви щодо визначення юрисдикції суду можуть бути за вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто коли позивач не оскаржує його звільнення за п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України (КЦС ВС вважає, що таку вимогу слід розглядати за правилами ЦПК України).

Василь Крат розповів про практику ОП КЦС ВС щодо вирішення трудових спорів.

Він звернув увагу на постанову ОП КЦС ВС від 6 листопада 2023 року у справі № 127/18918/22, яка стосується спорів про звільнення працівників-сумісників.

ОП КЦС ВС вказала: під час розгляду спорів про звільнення працівників-сумісників, звільнених з 19 липня 2022 року, не підлягає застосуванню постанова Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 року № 245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» та Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затверджене наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43; втрата чинності постанови Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 року № 245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» лише 22 листопада 2022 року не свідчить про правомірність її застосування до правовідносин щодо звільнення сумісника в період із 19 липня до 22 листопада 2022 року, оскільки КЗпП України в редакції, чинній з 19 липня 2022 року, який є законом, має вищу юридичну силу, ніж підзаконний нормативно-правовий акт, не передбачає такої підстави для розірвання трудового договору, як звільнення з роботи за сумісництвом у зв’язку з прийняттям на цю роботу працівника, який не є сумісником.

У постанові від 21 лютого 2024 року у справі № 638/14165/21 ОП КЦС ВС зробила висновок, що посилання роботодавця на інтернет-ресурс і зазначення, що працівник може ознайомитися з актуальним списком вакантних посад та обрати посаду відповідно до спеціальності, кваліфікації та досвіду за певним посиланням, не є належним доказом виконання відповідачем своїх обов’язків, що передбачені ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України, оскільки неможливо достеменно встановити, які саме вакансії на той період перебували на вказаному відповідачем інтернет-ресурсі, чи були там усі наявні в той час вакантні посади, чи ознайомлювався позивач із зазначеним переліком вакансій і взагалі чи мав він доступ до зазначеного інтернет-ресурсу.

Доповідач навів постанову від 19 лютого 2024 року у справі № 760/1125/20-ц, у якій ОП КЦС ВС вказала, що премії, передбачені контрактом, як і інші премії, передбачені системою оплати праці, не нараховуються і не виплачуються автоматично; в разі недосягнення працівником встановлених показників преміювання премії не виплачуються або зменшуються, і це не може розглядатися як порушення роботодавцем умов контракту.

А в постанові ОП КЦС ВС від 25 березня 2024 року у справі № 461/2729/22 зроблено висновок про неможливість при примусовому виконанні судового рішення перерахування виконавцем податків із суми, що стягується. Оскільки  сплата (перерахування) коштів у розмірі, меншому, ніж зазначена в резолютивній частині судового рішення (виконавчому документі), свідчить про порушення принципу належного виконання в частині предмета виконання.

Продовжуючи обговорення, суддя Верховного Суду у Касаційному кримінальному суді Олександра Яновська висвітлила питання щодо трудового права в судовій практиці ККС ВС. Вона зауважила, що крізь призму кримінального закону мають місце правопорушення, пов’язані з недотриманням вимог техніки безпеки. Зокрема, в постанові ККС ВС від 9 квітня 2024 року № 507/957/19 відображено позицію про те, що в діях особи, яка знає про відсутність чинного дозволу на виконання робіт з підвищеною небезпекою, працівники підприємства не пройшли навчання й перевірку знань із питань охорони праці і їх допустили до виконання робіт з підвищеною небезпекою, що спричинило загибель людини, є склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 272 КК України.

Олександра Яновська, окрім того, звернула увагу, що мають місце справи, пов’язані з проблематикою у сфері визначення статусу особи залежно від виконуваних функцій на робочому місці: чи є ця особа службовою особою, юридичною особою приватного права. Для визначення необхідно встановити, чи виконує особа організаційно-розпорядчі функції або адміністративно-господарські функції. В постанові від 16 січня 2024 року № 443/711/19 зазначено, що фізична особа – підприємець, яка керувала колективом найманих працівників, ставила перед ними виробничі завдання, визначала розмір заробітної плати, вважається такою, що виконує організаційно-розпорядчі функції, а тому є службовою особою та суб’єктом складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 367 КК України.

Сергій Уханенко навів актуальну практику ВС в контексті проблематики, що стосується трудових спорів і публічної служби під час дії воєнного стану, зокрема він виділив три основні категорії справ щодо:

– матеріального забезпечення військовослужбовців;

– звільнення з військової служби;

– спорів щодо призову за мобілізацією.

Стосовно матеріального забезпечення військовослужбовців суддя зазначив, що питання виплати винагород згідно з постановою КМУ від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім’ям під час дії воєнного стану» зводиться до особливостей формування доказової бази, яка залежить від добросовісності командного складу військових частин, у яких військовослужбовці перебувають на службі.

Крім того, суддя акцентував на строках звернення до суду в цій категорії справ та навів важливу правову позицію Великої Палати Верховного Суду у справі № 990/156/23 від 11 липня 2024 року щодо переваги застосування положень ст. 233 КЗпП України над приписами ст. 122 КАС України.

Сергій Уханенко зауважив, що правомірність звільнення військовослужбовців та осіб, що перебувають на публічній службі, в умовах воєнного стану потребує особливої уваги. До введення воєнного стану питання звільнення переважно належали до компетенції цивільної та адміністративної юрисдикцій, де основним аспектом було визначення законності звільнення. Проте з початком воєнного стану значна частина спорів зосереджена на звільненні військовослужбовців, що суттєво відрізняється від традиційних цивільних трудових спорів. Такі справи вимагають детального правового аналізу з урахуванням положень ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», яка чітко визначає підстави та умови звільнення військовослужбовців.

Разом з тим суддя навів висновки, викладені в постановах ВС щодо: відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (постанова КАС ВС від 3 жовтня 2024 року у справі № 160/17962/23), зобов’язання звільнення з військової служби у зв’язку із закінченням контракту (постанова КАС ВС від 27 березня 2020 року у справі № 806/1286/17), відмови у звільненні з військової служби за призовом під час мобілізації в умовах воєнного стану за сімейними обставинами у зв’язку з перебуванням на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років (постанова КАС ВС від 14 грудня 2023 року у справі № 160/11228/23), звільнення з військової служби у зв’язку з наявністю дружини із числа осіб з інвалідністю (постанова КАС ВС від 24 квітня 2024 року у справі № 140/12873/23), звільнення з військової служби у зв’язку з бронюванням (постанова КАС ВС від 22 травня 2023 року у справі № 260/1851/22), звільнення з військової служби у зв’язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворим батьком (постанова КАС ВС від 13 червня 2024 року у справі № 520/21316/23).

Презентація Дмитра Гудими – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezentacii_2024/Prezent_trud_sporu_24_11_29.pdf.

Презентація Василя Крата – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezentacii_2024/Prezent_Trud_sporu_prakt_OP_29_11_2024.pdf.

Презентація Сергія Уханенка – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezentacii_2024/Prezent_Publ_slugba_war.pdf.

Форум організувала Асоціація правників України.

Верховний Суд