При вирішенні питання щодо звільнення працівника з займаної посади у зв’язку з призовом на строкову військову службу слід керуватися спеціальним законодавством, яке встановлює додаткові гарантії для зазначеної категорії громадян.

Про це зазначила колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, розглянувши адміністративну справу за позовом ПАТ до Управління Держпраці у Закарпатській області про визнання неправомірними дій, визнання неправомірним (нечинним) та скасування припису.

Суть спору полягає у тому, що Управлінням Держпраці в Закарпатській області на підставі акта перевірки було винесено припис, яким встановлено порушення щодо звільнення фізичної особи з роботи 19 травня 2015 року за п. 3 ч. 1  ст. 36 КЗпП України у зв’язку з призовом на військову службу. Зокрема, як зазначено в приписі, призов на військову службу не є підставою для припинення трудового договору відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України. Зазначеним приписом зобов’язано позивача вжити заходів щодо недопущення порушень стосовно звільненої особи відповідно до ст. 119 КЗпП України, ст. 39 Закону України «Про військовий обов’язок та військову службу» та у строк до 20 червня 2016 року письмово проінформувати Управління Держпраці в Закарпатській області про виконання вимог припису.

Вважаючи зазначені дії та рішення відповідача незаконними, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.

Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив. Суд апеляційної інстанції рішення суду попередньої інстанції скасував та прийняв нове, яким визнав протиправним та скасував припис Управління Держпраці у Закарпатській області.

Ухвалюючи зазначене судове рішення суд апеляційної інстанції послався на п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (в редакції, що діяла на час призову позивача на строкову військову службу), відповідно до якого призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року, є підставою припинення трудового договору.

Верховний Суд не погодився з висновками суду апеляційної інстанції з огляду на те, що Закон України «Про військовий обов’язок і військову службу» є спеціальним в частині регулювання гарантій та пільг для громадян України, які призвані на строкову військову службу. І саме цей Закон визначав гарантії щодо збереження за призовником його робочого місця та середньомісячного заробітку на час перебування його на строковій військовій службі.

Колегія суддів зазначила, що, вирішуючи питання щодо звільнення позивача з займаної посади у зв’язку з призовом на строкову військову службу, слід керуватись ч. 2 ст. 39 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», який закріплював збереження за призовником займаної посади та середньомісячного заробітку протягом одного року, а не п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

У цій справі Верховний Суд сформулював правову позицію, відповідно до якої на працівника, призваного на строкову військову службу в період дії особливого режиму, поширюються гарантії щодо збереження протягом року місця роботи (посади) та середнього заробітку на підприємстві, в установі, організації відповідно до ст. 39 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» та ст. 119 КЗпП України, а звільнення такого працівника на підставі п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України є незаконним.

Постанова Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 807/798/16 (адміністративне провадження № К/9901/11843/18) – http://reyestr.court.gov.ua/Review/87080025.

За повідомленням прес-служби суду