Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо. На цьому наголосив Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду при розгляді справи № 155/1064/18.

Так, Верховний Суд зазначив, що підставами для судового розсуду при призначенні покарання є:

• кримінально-правові відносно визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права;
• уповноважувальні норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»;
• юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо;
• оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування ст. 75 КК, тощо;
• індивідуалізація покарання – конкретизація виду й розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, котра вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину та його суб`єкта.

Разом з тим особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Так, у справі № 155/1064/18 місцевий суд, призначаючи покарання, дотримався загальних засад, передбачених статтями 50, 65 КК, оскільки врахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, дані про особу обвинуваченого, який позитивно характеризується за місцем проживання. Врахував суд і те, що обвинувачений відшкодував потерпілому завдану шкоду, а останній просив не призначати суворе покарання. Обставинами, що пом`якшують покарання, суд визнав щире каяття й активне сприяння розкриттю злочинів, а обставин, що обтяжують покарання обвинуваченого, суд не встановив.

Врахувавши вищезазначені обставини в сукупності, місцевий суд дійшов висновку про можливість звільнення від відбування призначеного основного покарання на підставі ст. 75 КК зі встановленням іспитового строку тривалістю 2 роки.

Із такими висновками погодився апеляційний суд, навівши в ухвалі докладні мотиви свого рішення. Так, апеляційний суд врахував те, що особа вчинила необережний тяжкий злочин, що наявні вищевказані обставини, які пом`якшують покарання, та відсутні обставини, що обтяжують покарання, зважив на молодий вік обвинуваченого, міцність його соціальних зв`язків, відшкодування ним завданої шкоди.

Твердження прокурора про те, що судами взято до уваги, що особа вперше притягується до кримінальної відповідальності, є неспроможними, оскільки такий висновок у судових рішеннях відсутній.

Доводи прокурора про те, що судами недостатньо враховано тяжкість вчиненого злочину, є безпідставними, оскільки ці обставини були враховані судами.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, ОСОБА_1 відшкодував потерпілому матеріальну і моральну шкоду. Про відсутність претензій до засудженого представник потерпілого повідомив і суду касаційної інстанції, направивши відповідну заяву.

Отже, висновок апеляційного суду про можливість застосування положень ст. 75 КК колегія суддів вважає обґрунтованим і вмотивованим, а доводи прокурора про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого внаслідок м`якості – непереконливими.

"Судово-юридична газета"

Судова влада України